Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень 2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання. Натомість В. Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан — так звану «Сім'ю».
Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності». Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій
Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011–2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).
Після перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв'язки з російськими спецслужбами. Зокрема, слід відзначити призначення Д. Саламатіна (лютий 2012 року) і П. Лебедева (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О. Якименка — на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.
Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектора безпеки і оборони. Саме за часів правління В. Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В. Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.
Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України. У 2010 році було розформоване Об'єднане оперативне командування, а за рік — Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов'язаних. Саме за часів В. Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектора безпеки і оборони комплектувалися з повним
ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.
Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М. Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І. Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В. Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України.
У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В. Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004–2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалася для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах сходу і півдня України.
Дії влади напередодні і під час подій, що згодом отримали назву Революції Гідності, призвели до стрімкого погіршення відносин України з СІЛА і ЄС. Водночас згідно з домовленостями В. Путіна і В. Януковича, які були досягнуті під час їхньої зустрічі 17 грудня 2013 року в Москві, розпочалася реалізація другого, економічного етапу Харківських угод. Домовленостями, зокрема, передбачалися заходи щодо інтеграції енергетичної, фінансової, оборонно-промислової, авіаційно-космічної сфер України і РФ, початку підготовки до приєднання України до Митного союзу. У комплексі це означало для України втрату прямих контактів із Заходом та повне її підпорядкування інтересам Кремля. Тобто В. Янукович та його оточення вступили на прямий шлях до позбавлення України державного суверенітету і незалежності.