Кража, или Белое солнце Крыма - Страница 91

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В. Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з'ясувати реакцію СІЛА та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року — криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року — «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08). Після цих подій у Кремлі сформувалося стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» — готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

Поворотним моментом для В. Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією було вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада на з'їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєвєродонецьк Луганської області, в якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю. Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В. Путін заявив президентові США Дж. Бушу: «Україна — це взагалі не держава. Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу, вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у прямій або завуальованій формі були закріплені у російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського й у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В. Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 році ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури росій-ського впливу всього політичного спектра — від праворадикальна і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою — структури Партії регіонів, КПУ,

ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В. Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М. Гєфтера) й підхоплена у 2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В. Гундяєвим).

Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювалися міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання чи то до новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В. Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.